Спогади очевидців - це можливість зворушливо і по-справжньому поринути в минуле. Давайте сьогодні, завдяки спогадам наших земляків, згадаємо початок страшної війни. Вшануймо усіх, хто виборював для нас мир...
Лідія Тимофіївна Лосєва-Брикс:
«…Мені було 13 років, коли 22 червня 1941 року спалахнула війна. Пройшло лише кілька днів літніх канікул – і в одну мить закінчилося дитинство. Школа, піонерські пісні, ігри, рідна зелена вулиця – все зразу стало минулим… На станцію Ірпінь із заходу прибували потяги, відкриті товарні ешелони з біженцями. Напівроздягнені, перелякані жінки і діти, з суворими обличчями люди похилого віку. Ми виносили до цих потягів усе, що мали самі: хліб, воду, ягоди, дещо з одягу. В кінці червня 1941-го в Ірпінь прибули військові частини Червоної Армії. Розмістилися на площі, де зараз знаходиться будівля міськради, на площі за залізничним вокзалом, де тепер Будинок культури, а також на вулицях ІІІ, ІV лінія та на багатьох інших. А на початку липня, вночі, військові частини пішли на захід назустріч війні…».
Олександр Петрович Ізугенєв, учасник бойових дій, полковник у відставці:
«Все ближче підходила лінія фронту до нашого краю. Організовувалась всебічна допомога фронту. Населення зносило облігації і золоті речі у фонд оборони. Закривались установи і організації. У ворзельських оздоровницях розташовувались госпіталі Червоної Армії.
Жителі Ірпеня з перших днів війни проявили великий патріотизм. Все чоловіче населення від 18 до 45 років прийшло на приписні пункти. На другий день війни пішли добровольцями на фронт близько 50 юнаків і дівчат, учнів 8−9-х класів і випускників Ірпінської середньої школи. Їх направили спочатку у військові училища, а через 6−8 місяців навчання – на фронт. Ніхто з них живим додому не повернувся».
Михайло Лукич Височанський:
«В 1941 році я закінчив 8 класів Микулицької середньої школи. З початком війни чоловіків непризивного віку, жінок і нас, молодь, мобілізували на будівництво лінії оборони по річці Тетерів у районі села Мигалки, а після цього перевели на річку Ірпінь в район села Романівка. Ми копали окопи, рови сполучення, робили бліндажі. Робота була тяжка, переривалися лише для короткого відпочинку і щоб перекусити. Продукти харчування привозили з колгоспів, їжу готували тут же у великих казанах на вогнищах. Майже кожного дня німецькі літаки нас бомбардували або обстрілювали з кулеметів. Були убиті і поранені. Але ми не зупиняли роботу».
Ботченко Михайло Іванович, учасник бойових дій, полковник у відставці:
«Наш перший артилерійський дивізіон у складі трьох батарей займав вогневі позиції в лісі південніше села Романівка. Наша третя батарея мала завдання не допустити захоплення мосту через річку Ірпінь в районі Романівських бродів. Одночасно батарея вела безперервний вогонь по батареях противника в районі Стоянки, а також по скупченнях військ противника західніше Ірпеня та Стоянки. 11 серпня 1941 року фашисти за підтримки авіації почали атаку всього Київського укріпрайону. Наша батарея понесла великі втрати».
Сердюк Олександра Олексіївна:
«Ірпінь був окупований 28 серпня 1941 року о 12 годині дня. Наступного дня жителів Ірпеня евакуювали в м. Радомишль Житомирської області і повернули на початку жовтня. Мій чоловік, Сердюк Тимофій Кузьмич, був комуністом, активістом. Його викликали в управу, звідти він не повернувся. Хтось із сусідів сказав мені, що його розстріляли німці, але де – невідомо. Ходили чутки, що він був розстріляний у Бабиному Яру».
Русінова Р.Л.:
«У нас в Ірпені був єдиний лікар, Купрюхин Михайло Михайлович, який лікував людей від усіх хвороб і, ризикуючи життям, допомагав жителям Приірпіння уникнути Німеччини. Фашисти не брали хворих, особливо з інфекційними хворобами. Моїй мамі лікар Купрюхин поставив діагноз − відкрита форма туберкульозу, а мені замість 12 років написав у довідці 10. Таким чином він допоміг нам уникнути лихої долі остарбайтерів».
Підписуйтесь на нас у Фейсбук, Інстаграм, Телеграм та YouTube, щоб не пропустити цікавих та актуальних новин Ірпеня та регіону!
Читайте також: Приірпіння в роки Другої світової війни