Розкажіть, із чого почалася ваша любов до тварин. Коли у вас вперше з’явилися домашні улюбленці?
У дитинстві я панічно боялася собак. До шести років, якщо поряд з’являвся собака, я починала істерику. Батьки вчинили радикально й завели собаку — бульмастифа. З того часу страх не те що зник — випарувався. Відтоді батьки стали виловлювати мене з пащ собак, діставали зі зграй та ін. Так почалася моя любов до собак. Котів я полюбила трохи пізніше, заважає алергія.
Якою була ваша перша врятована тварина?
Це було чотири роки тому. Тоді ми підібрали з вулиці кошеня, забрали додому, довго-довго намагалися прилаштувати і врешті залишили собі. Проте саме із цього моменту вирішили займатися зооволонтерством.
На 13-й день війни ви вирішили евакуюватися з Ірпеня. Скільки разів ви їздили тоді з міста й назад, аби врятувати тварин?
У березні ми із чоловіком щотижня їздили в Ірпінь і намагалися когось вивезти і врятувати. Тоді за місяць вивезли біля п’ятдесяти собак. А зараз уже нікуди не їздимо. Тварин нам привозять військові або волонтери. Регулярно, декілька разів на місяць.
Як побороли страх, коли вивозили тварин? Адже ніхто не знав, як усе може скластися та як реагуватимуть окупанти.
Було зовсім не страшно. Ми знали, навіщо їхали, і розуміли всі ризики. Страшно було вже потім, коли поверталися додому й розуміли, що пережили. Але це швидко минало.
Вам вдалося врятували всіх тварин, які були у вас перед вторгненням?
Ні, декількох ми втратили. Загалом загубилося чотири собаки. Але трьох я потім, на щастя, знайшла. Один собака був дуже дикий, тож ми його вже не знайдемо.
Одного з собак-втікачів я змогла врятувати одразу. Тоді на повороті в Романівці на нас чекала машина для евакуації. Ми почали переводити собак, першими відвели інвалідів. Я чекала на стороні Ірпеня, переводячи останнього чотирилапого через міст. Аж здалеку бачу, як один із песиків вистрибує з машини й тікає в цей поворот.
Добігаючи, я зрозуміла, що втік Лайф, інвалід, у якого немає половини задніх лап. Здавалося б, чи далеко він може втекти? А він зміг, помчав галопом у Романівку, не намагаючись зупинитися. Я кинула собаку, якого привела, Артуру й побігла за ним. За мною одразу рушили військові зі зброєю. Тоді я не розуміла, чому. Та потім вони зупинились і повернулися на позиції. Лайфа було не видно, тож я скинула куртку і продовжила біти, інтуїтивно розуміючи, у який бік. Втратити ще одного собаку я не могла. Добігши до кінця Романівки, врешті побачила Лайфа. Йому стало погано, він зупинився. Я підбігла, побачила, що в нього посинів язик, швидко пром’яла лапи, узяла на руки й повільно пішла. Ішли ми довго, із зупинками. Вийшовши до повороту, я покликала чоловіка. Тоді всі військові вийшли зі своїх позицій на мене подивитися. Артур підбіг, схопив Лайфа й поніс у машину. Уже потім я зрозуміла, що військові не бігли далі, бо там були окупанти. Що я не просто жителів бачила, коли бігла, а саме орків, які від мене, судячи з усього, були в шоці. Та головне — не втратила Лайфа! Це була єдина думка за всю пробіжку — «Я його не втрачу, не втрачу більше нікого».
Яким чином склалося життя собак на фото, яких ви врятували?
Вони всі в Європі. Жодна із собак, що були на фотографії, не знайшла дім в Україні.
Скільки наразі тварин, які перебувають під вашою опікою? І яка кількість ваших особистих улюбленців?
Під опікою в нас 72 собаки і 15 котів. Своїх семеро.
Скільки найбільше тварин було у вашому притулку й коли?
Влітку ми опікувалися десь 76 собаками і 30 котами.
Чи допомагає вам хтось із чотирилапими, наприклад, наймані працівники? Чи з усім справляєтесь самотужки?
Загалом на постійній основі займаємося хвостиками тільки ми із чоловіком. Інколи допомагають волонтери, але найманих працівників немає.
Скільки з початку повномасштабного вторгнення вам вдалося врятувати тварин?
За весь цей час ми врятували біля 500.
Наразі ви знову живете в Ірпені й навіть створили там притулок. Чи не страшно було повертатися назад у місто й чи сильно воно змінилося?
Чесно кажучи, ні, зовсім не було страшно. Не було навіть ніяких побоювань. Проте, коли ми тільки сюди повернулися, тут іще була розруха. Але пройшло пів року, й уже майже все відбудували. Якщо людина, не знаючи, що тут було, приїде в місто, то, ймовірно, навіть не помітить, що була війна.
Чи виникало у вас у такі важкі часи бажання покинути все й не займатися більше волонтерством і порятунком тварин? Чи опускалися руки?
Ні, жодного разу такого не було. Я завжди знала, для чого це роблю.
Сьогодні ситуація з безпритульними тваринами погіршилася чи залишилася такою ж? Адже на початку повномасштабної війни люди масово виїжджали й, на жаль, часто кидали чотирилапих.
В Ірпені була жахлива ситуація навесні, коли всі покинули тварин і поїхали. Ми бачили величезну кількість нещасних чотирилапих на вулицях. Намагалися їх усіх вивезти і прилаштувати. Зараз же від цього не залишилося і спогаду. Усі собаки мають домівки. Покинутих зграй і нічого такого немає.
У Бахмуті, звідки ми нещодавно приймали тварин, зараз така сама ситуація, що була в Ірпені. Повно бездомних покинутих тварин. Такий самий жах і в Лимані.
До вас відправляють багато тварин з усієї країни?
Так, але ми приймаємо лише тварин у важкому стані. Багато притулків беруть усіх підряд, та в нас такої можливості немає.
Як на здоров’я тварин впливає повномасштабна війна в країні?
Чесно кажучи, якщо не рахувати фізичних поранень, то до нас рідко приїжджають тварини, які бояться різких звуків. Вони всі доволі спокійні. Може, десь одна собака на десяток приїде трохи нервова, але вона швидко заспокоюється.
Але на дуже гучні вибухи, особливо близькі, вони й досі реагують. У листопаді, у день масованих обстрілів, одну з ракет збили поряд із нами. Майже всі наші собаки вже чули раніше подібні звуки, бачили й переживали обстріли, адже приїхали з фронту та окупованих міст. Тоді в них була масова істерика. Марта, яка пережила Ірпінь навесні, билася об стіни в істериці, ми просто не встигли до неї добігти, розбила собі голову об підвіконня… Ось що таке психологічна травма.
Чи багато загалом у перші місяці війни було запитів вивезти або врятувати якогось улюбленця? Чи погоджувалися ви на це?
Якщо це був не дуже небезпечний для нас район і він не був окупований, то ми, звісно, погоджувалися, ходили й шукали тварин. І якщо знаходили, то забирали й вивозили. Часто було таке, що собака, наприклад, уже давно втік звідти, і його неможливо знайти. Здебільшого люди, які просилизнайти тварин, не забирали їх назад до себе, а просили десь прилаштували.
У яких випадках відмовляли?
Якщо був небезпечний район, де проходили бойові дії, чи просто вже «не наш», непідконтрольний нашим військовим. У таких випадках ми, звичайно, відмовляли. Ми ж не самогубці туди лізти.
Чи потрібна сьогодні допомога притулку та із чим саме?
Багато хто пропонує корм. Зараз я відмовляюсь, бо в нас його поки що достатньо. Не бачу сенсу брати зайве, якщо люди можуть допомогти комусь іншому. Були потрібні пелюшки, але їх також нещодавно привезли. Тому наразі гострої потреби в чомусь у нас немає. Проте якщо хтось хоче чимось таким поділитися, ми завжди раді.
Зараз надзвичайно актуальна саме фінансова підтримка. У нас відкриті збори для підтримки тварин. Сьогодні треба закрити дуже багато боргів у ветеринарній клініці.