Гостомель + Ювілейна, або на Покрову в Зону

Є у селищі Гостомель одна особлива вулиця – Ювілейна. Особлива не тільки тому, що дуже чепурна і квітуча, а тому що тут живуть надзвичайні гостомельчани, вони переселенці-чорнобильці із давнього, історичного містечка Хабне, яке широкому загалу більше відоме як Поліське.

На свято Покрови в Поліському храмове свято, сюди з’їжджаються поліщуки з різних куточків Київщини і не тільки. Десь за тиждень до Покрови до мене звернулася колега, депутат Ірпінської ради від Гостомеля Наталія Смолянчук щодо організації автобуса. Я одразу для себе вирішив: поїду з ними.

Хто не чув про Чорнобиль і Зону? Про красу природи того втраченого краю. Я давно хотів це побачити. Але найбільше мене цікавили люди. Хто вони ці поліщуки-переселенці, ким себе вважають, що відчувають коли їдуть туди? В руїни своїх домівок… У пусте місто, де пройшли їх щасливі молоді роки. Тож для мене це була не просто екскурсія в Зону. Це було невелике дослідження з українознавства. Тож, кому цікаво, запрошую у світ побаченого і відкритого мною.

Дві години з Гостомеля до Поліського пролетіли швидко. Невелика зупинка в Красятичах − тепер центрі Поліського району, який сюди винесли після закриття самого Поліського. Далі зловили кілька сильних вибоїн на дорозі і вже КПП в Зону. Швидкий пропускний контроль і автобус покотився мертвим містом.

«О, це совхоз! А це лікарня!.. То автостанція, універмаг… то ресторан, де я святкувала випускний, а навпроти будинок культури. А то школа, то контора, то адміністрація», − з пожвавленням показували мені у вікна пасажирки автобуса. Так повз вікна проминули всі інфраструктурні вузли колишнього міста. Одразу кидається в очі компактність Поліського і потужність його інфраструктури. Будівлі капітальні, асфальт без вибоїн, правильне планування вулиць. І золота осінь. Хотілося вийти з автобуса, але ми поспішали до церкви.

Церква

Вона одразу виділяється на фоні зруйнованого міста. Вона жива. Тут кілька разів на рік збираються люди, місцеві самосели її доглядають. Здавна у Поліському була старовинна дерев’яна церква. Її розібрали у 70-х, бо на її місці радянській владі треба було збудувати цех меблевої фабрики. Люди у той час у складчину купили велику хату і перебудували її на церкву. І це в часи «зрілого соціалізму»! Це ж вам не суботник провести. Це треба було грошима складатися, організовувати, перебудувати. Це складний процес у часи, коли все офіційно-державне проти церкви. Про що це говорить? У Поліському (Хабному) жили люди не просто з вірою, а ще з великим інстинктом самоорганізації. Якщо почитати історію містечка, стає зрозумілим природа цього феномену. Містечко було ремісничим, ремісники – люди за визначенням продумані й організовані. А де ремісники, там і торгівля. А де торгівля, там уміння спілкуватися і домовлятися.

Ось вам і феномен вулиці Ювілейної в Гостомелі. Чому вона така дружня, організована і чепурна? Бо там живуть нащадки ремісників з упорядкованого Поліського. Працьовиті люди з інстинктом самоорганізації.

Далі була служба, свічки, піснеспіви. Кругленький батюшка, очевидно з сусідніх живих сіл кілька разів за службу поминає Патріарха московського. А у вітальній проповіді згадує про «якийсь томос, який не ясно шо, але треба кріпитися, щоб це пережити». Але з усього видно, що сам батюшка особливо не переживає з приводу томоса, сказав це для профформи, а робити буде як скаже церковне начальство. До речі, безпосереднє його начальство у Бучі. Під час служби батюшка поминав архієпископа бучанського Пантелеймона.

Після служби був обід. Поїли, випили, поспілкувалися. Але якось швидко. Потім ще стояли на вулиці. Погода – благодать. Тепло, тихо і безвітряно. Говорили між собою. Далі почали роз’їжджатися.

Баба Юзя

Була з нами баба Юзя. Повне ім'я Юзефа. Очевидно, це польське насліддя. 400 років Поліське входило до Речі Посполитої. Поляків було багато в містечку, як і євреїв.

Поки ми когось ще чекали біля автобуса баба Юзя, якій буде 94 сильно рвонула вперед по дорозі. Кажуть, пішла до своєї хати. «Ми туди під’їдемо, але баба не може чекати», − пояснили мені. Я теж вирішив піти за бабою. Очікував побачити розвалену хату, почути сумну історію. Ледве її догнав. Баба йшла, підбирала палки із землі. Але всі вони були не такі як треба. Вона фурляла їх і йшла далі. Я підбіг.

− Я піду з вами в хату.

− О, йдемо!

− Давайте я вам гарну палку організую. Ось, тримайте, − даю бабі нормального березового дрючка. Вона бере його і ще швидше починає йти. Для мене це був мій звичний швидкий крок.

− Не спішіть так. Встигнемо. Автобус не поїде без нас, − кажу я. Бабця дивиться на мене з недовірою, слухає, але темп кроків не зменшує. − Та не спішіть так, я начальник автобуса, − кажу бабі. Вона зрозуміла, посміхнулась.

− А я хочу спішити до своєї хати, − заспокоївшись, відповіла вона.

Живі хати в Поліському одразу видно. Але найбільшим прапором їх життя є сучасні лічильники Київобленерго на стінах. Один інфраструктурний об’єкт у селищі таки залишився. Це пожежна частина. Саме від її підстанції мають електрику місцеві. Пожежі виникають часто. Коли горить в Зоні це погано. Викидається накопичена деревом радіація. Загорається від недопалка туриста-дигера, від скла, яке може утворювати ефект лінзи на сонці та ін. Пожежі в Зоні важко виявляти, бо людей нема. Якщо розійдеться, вогонь може вийти за межі Зони. Не так давно в Поліському згоріло піввулиці.

Ми підійшли до групи з трьох таких хат. Баба Юзя підійшла до хвіртки малої чепурної хатинки і пожбурила палку в бік. Дістала ключі. «Ось, відмикай!», − і дала мені ключ. Хата виявилася відімкненою. Зайшли. У мене легкий шок. У хаті протоплено, порядок, фіранки, ліжко з білизною. Долівки застелені...

Як виявилося, баба Юзя в Гостомелі недавно. Всього кілька років тому її забрали у «цивілізацію» зі своєї хати. А сусід, дядько Віктор приглядає за хатиною. В ній інколи розміщує постояльців, які заїжджають в Поліське. Оце якраз на храм хтось і приїхав.

До дядька Віктора теж зайшли у гості. Його дочка, до речі, Ірина Луценко – директор Гостомельського центру творчості. Була в цей день біля батька.

Він має десяток вуликів, ловить рибу в річці Уж, збирає гриби і ягоди. Каже, цілий день є чим займатися. Хоч поховав у минулому році дружину і живе один, та людського спілкування не бракує. Навпроти живе сусід. Учитель у минулому. Періодично хтось приїздить, заходить − і свої виселенці з Поліського, і шукачі пригод в Зоні аж з-за океану.

Є супутникова антена, тож усі новини в Поліському теж знають.  

У чомусь я їх розумію. Цих самоселів. Хоча чому вони самосели? Вони нічого не заселяли. Вони жили тут і живуть далі. Вони просто не захотіли полишати свій тихий рай у Поліському.

По середині дороги ми зупинилися «перекусити». Співали, спілкувалися. Про Поліське, про Гостомель, про життя...

Максим Плешко, Нові обличчя Гостомеля